Л. К. Шендрик

(м. Полтава)

Лубенський полк і Лубни у подіях Північної війни

Про участь Лубенського козацького полку у подіях 1708–1709 рр. під

час Північної війни, очільника полку Д. Зеленського та ситуацію в

Лубнах і настроях містян в означений період.

Ключові слова: г етьман І . Мазепа, Лубенський полк, полков-

ник Д. Зеленський, союзне військо, шведські вояки Карла ХІІ,

козаки гетьмана І. Мазепи, лубенці, московський цар Петро І.

   Лубни – одне з найдавніших міст історичної Полтавщини – були

й центром однойменного Лубенського козацького полку. Від початку

української національної революції середини XVII ст. й до ліквідації

полк був задіяний у численних походах, битвах: один із найбільших за

територією і кількісним складом (до 20 і 20 сотень) [7, с. 132–140]. Із по-

чатком Великої Північної війни, впродовж 1700–1704 років полк брав

участь у так званій «малій війні» на теренах Прибалтики [8, с. 112]. У

1707–1708 рр. частині Лубенського полку дісталася «казанська служ-

ба». У 1706 р. з новою силою вибухнуло повстання башкирів, поширив-

шись на Казанський повіт. Московський уряд вирішив використати й

козацькі формування у придушенні повстання. 28 лютого 1707 р. на-

чальник посольської канцелярії і Посольського приказу граф Г. Голо-

вкін повідомив гетьманові І. Мазепі, що він, за царським розпоряджен-

ням, повинен відправити до Казані від півтори до двох тисяч козаків

[6, с. 19]. Гетьман не квапився виконувати цей наказ, мотивуючи тим,

що значна частина городових полків перебувала на території Біло-

русії, Правобережної України. І тільки 10 серпня 1707 р. 1200 козаків

Лубенського полку на чолі з наказним полковником Леонтієм Кічка-

ровським були відправлені в похід [6, с. 20]. Але через безглузді розпо-

рядження московських воєвод козацький загін здійснював виснажливі

багатокілометрові переходи, не отримував провіанту, корму для коней,

квартир для постою [6, с. 27].

Ось чому на початку грудня 1707 р. 900 козаків полку на чолі з хорун-

жим Степаном Лозовенським покинули Пензу і пішли в невідомому

напрямку, більше всього, що подалися на Запоріжжя, Правобережну

Україну [6, с. 21]. 3 січня 1708 р. у Казань прибула решта загону лубен-

ців, близько 300 осіб. На початку 1709 р. вони повернулися в Україну [6,

с. 22]. Л. Кічкаровський не підтримав антимосковський виступ І. Ма-

зепи, про що свідчить видана на його ім’я жалувана грамота І. Скоро-

падського на село Мокіївку від 7 червня 1709 р. [6, с. 22].  

Із початком осені 1708 р. ситуація на території Лубенського полку,

як і в решті полків Гетьманщини, була вкрай напруженою. Козацтво

було невдоволене виснажливими походами, брутальним поводженням

із ними московських офіцерів, розоренням через війну господарств. У

листі від 6 жовтня 1708 р. гетьман І. Мазепа повідомляв Г. Головкіну, що

«через наступ супротивника в багатьох містах і селах починаються за-

ворушення», зокрема, в Лубенському, Полтавському, Миргородському

полках, а «ситуацію ускладнюють біженці зі Стародубського полку, які

йдуть углиб України й розповідають про рух ворога» [3, с. 245]. Можли-

во, гетьман і перебільшував. Але викликано це було царським наказом

рухатися козацьким формуванням за Десну – в напрямку Стародуба –

на допомогу московським військам.

Та саме в цей час І. Мазепа вже шукав слушної нагоди з’єднатися зі

шведським військом Карла ХІІ. Тому й обстоював перед московським

командуванням необхідність залишитися козацьким військам у краї

для «його оборони» [3, с. 245].

25 жовтня 1708 р. гетьман Іван Мазепа переправився через Десну і

27 жовтня з’явився у головній штаб-квартирі Карла ХІІ поблизу Гірок,

недалеко від Новгород-Сіверська [10, с. 111]. В указі І. Скоропадському

від 7 листопада 1708 р. Петро І повідомив новому гетьману, хто перей-

шов з І. Мазепою до шведів: «…генеральна старшина і три полковники:

Миргородський, Прилуцький і Лубенський, а також полкова старши-

на, полкові і компанійські козаки» [13, с. 287]. Загалом І. Мазепа взяв із

собою лише 1500 старшин, компанійців і козаків. Про це свідчив спій-

маний пізніше запорозький отаман Тимофій Полугер, якого І. Мазепа

відрядив із листом до І. Скоропадського. На допиті він повідомив, що

з гетьманом переправилася частина полків Кожуховського, Андріяша,

Галагана чисельністю не більше тисячі та більше двохсот чоловік із

Прилуцького, Лубенського і Миргородського полків, а також запорізь-

ка хоругва у складі 100 чоловік [14, с. 894].

Решта війська (5 полків) була відправлена до гетьманської столиці

Батурина: «...чотири полки сердюцьких, Чечелева, Покотилова, Дени-

сова, Максимова, та козаки городових полків Миргородського, При-

луцького, Лубенського» [10, с. 146]. Всього, за підрахунками чернігів-

ського історика С. Павленка, це складало 6,5 – 7,0 тисяч військовиків,

які героїчно захищали Батурин [10, с. 148]. Під час оборони Батурина

31 жовтня – 2 листопада 1708 р. загинули повністю Лубенський, Мир-

городський, частково Прилуцький, 4 сердюцькі полки, до 300 козаків

Ніжинського полку (Батуринська сотня) [11, с. 192]. Отже, відправ-

лений до Батурина Лубенський козацький полк загинув повністю. З

І. Мазепою залишився очільник полку Д. Зеленський, полкова стар-

шина і частина козаків-лубенців.  

Дмитро Зеленський (1650–1711) очолював Лубенський полк упро-

довж 1701–1709 років, був сином брацлавського полковника Михайла

Зеленського. Після поразки Д. Дорошенка перейшов на Лівобережжя.

Появу полковника з Правобережжя засвідчують і латинські букви у

його печатці. Мав герб: у щиті вежа, пробита стрілою, над щитом коро-

новане забрало, з якого виходить рув, озброєна мечем, обабіч щита рос-

линний орнамент [7, с. 371]. Д. Зеленський одружився із донькою свата

І. Самойловича, колишнього переяславського полковника Федора Су-

лими, належав до свояків І. Мазепи з боку його дружини [9, с. 63, 164].

У 1689–1699 рр. був значковим військовим товаришем, супроводжував

І. Мазепу у поїздці до Москви 1689 р. [7, с. 371].

Д. Зеленський належав до найближчих довірених гетьмана І. Мазе-

пи. Брав участь в обговоренні гадяцьких статей, після доносу В. Кочу-

бея, як видно з листа П. Орлика С. Яворському, клявся у вірності геть-

ману, «обіщая, при его достоинстві и при обороні прав и вольностей

войсковых до крове стоять, и в наиболшом нещастю не отступать его,

яко вождя и рейментара своего» [10, с. 245]. Був на нарадах у Білій церкві

та Батурині, на яких І. Мазепа радився із Д. Зеленським, Д. Апостолом,

Д. Горленком про перехід на бік шведського короля Карла ХІІ [10, с. 245].

Перебуваючи разом із І. Мазепою і Карлом ХІІ у штаб-квартирі в

Ромнах, продовжував керувати Лубенським полком: Якова Яременка

«учинили де… сотником лохвицким жители и казаки лохвицкие добровольно

по присланному листу полковника лубенского, которой о том

обрании лист прислал по ушествии прежнего сотника лохвицкого» [14,

с. 1032]. Д. Зеленський 19 листопада був у Лубнах на похоронах своєї

доньки, а потім повернувся до Ромен, забравши дружину. Оскільки ще

3 листопада 1708 р. Петро І наказав О. Меншикову захопити в Прилу-

ках близьких однодумців І. Мазепи, в заручники потрапили й родичі

полковника [13, с. 272]. Після Полтавської битви Д. Зеленський разом

із частиною старшини здався московитам. Заарештованих мазепинців

доправили до Києва, де перебував і Петро І. Зберігся протокол допиту

Д. Зеленського від 14 липня 1709 р.: – «Про зраду Мазепи, – свідчив

полковник, – нічого не знав … йшли на з’єднання із фельдмаршалом

Шереметєвим. Коли перейшли Десну, то об’явили йому, що його і всю

старшину князь Меншиков хоче заарештувати і забити в колодки. На

другий день Мазепа привів нас до шведського війська» [3, с. 726]. Цьо-

му поясненню царські урядовці не повірили. Розслідування показало,

що він належав не тільки до кола посвячених гетьмана. «Как Мазепа

приводил к Белой Церкви единомышленников своих ко кресту, чтоб

против Царского Величества и отчизны своей бунтовали, – писав 19

грудня 1710 р. київський воєвода Д. Голіцин І. Скоропадському, – и с

тои старшины тому, Зеленскому, на оное злое дело паче других и прежде 

всех к присяге пришел и крест целовал оный обозный с сыном»

[12, с. 90]. З Києва Д. Зеленський був доправлений до Москви на Мало-

російський двір [16, с. 1154]. 1711 р. його заслали до Сибіру, де він і по-

мер у злигоднях цього ж року [12, с. 90]. Частина ж козаків Лубенського

полку, які з І. Мазепою переправилися через Десну до Карла ХІІ, були із

гетьманом у полтавський період, а потім пішли на еміграцію [16, с. 758].

Територія Лубенського полку (Ромни, Лохвиця, Глинськ, Лукім’я

Снітин, Сенча) впродовж листопада 1708 – березня 1709 р. була місцем

дислокації союзної армії: шведського війська Карла ХІІ, козаків І. Ма-

зепи [2, 23 а]. Саме полкове місто Лубни союзники не зайняли, хоча це

й було у планах шведського командування. Власне цим і скористався

Петро І: до Лубен був направлений мобільний московський загін і цар

отримав «Клятвенное обещание жителей г. Лубны» [5, № 2221 оф]. Такі

ж «вірнопіддані» звернення до царя написали жителі й інших полтав-

ських містечок, але тільки на підконтрольній московитам території;

їх підписували представники міського самоврядування, священики.

Московська пропаганда і тоді, і зараз трактує це як масове волевияв-

лення українців, свідчення його вірності Петрові І, «віковічної дружби

з російським народом». «Клятвенные обещания» були доставлені ца-

реві у Глухів 5 листопада, за день до призначених «виборів» гетьмана,

й мали переконати старшину, що простий народ не підтримав І. Ма-

зепу, залишився вірним Москві, а відтак виборцям слід відкинути

будь-які сумніви щодо того, чи визнавати владу їхнього гетьмана-повстанця.

Але режисером цих чолобитних був цар та його оточення, про

що свідчить аналіз документів, які майже всі однакового змісту, за ви-

нятком назви населеного пункту. Лубенські громадяни писали «…до

лица земли припадши, вашему царскому величеству всепокорственно

чолом бьем под обовязком всеподражательною нашею верностию …

непосредственными быти у вашего царского величества под премило-

серднейшие скридла … жебраем милости … будучи всегдашними вер-

ствующими подданными и подножками» [5, № 2221 оф]. Але терміна-

ми на кшталт «скридла», «слуги и подножки», «рабы» користувалися у

листуванні московські урядовці. Тож немає сумніву в тому, хто і за яких

обставин склав «вірнопідданого» листа від лубенських громадян.

Отже, 3–4 листопада 1708 р. московський підрозділ, взявши від лу-

бенців «клятвенное обещание», покинув Лубни. 19–20 листопада 1708 р.

Д. Зеленський був у Лубнах у супроводі охорони шведського загону (500

чоловік) на похоронах доньки, після чого також залишив місто [3, с. 726].

З кінця листопада 1708 р. і до другої декади лютого 1709 р. в Лубнах не

було жодних військових формувань супротивників. Із середини лютого

1709 р., зі зміною оперативної ситуації, Петро І наказав Б. Шереметєву

убезпечити київський напрямок, не допустивши руху шведів до Пере--яслава, Києва, Білої Церкви [17, с. 79]. Фельдмаршал мав з’єднатися з

підрозділами І. Скоропадського і стати за Сулою, біля полків Прилуць-

кого й Ніжинського. Як наголошував Петро І, тамтешній край «…под

помощию наших войск благонадежнее без всяких шатостей держатца

будет» [16, с. 375]. Лубни та навколишня околиця за Сулою буквально

кишіла московитами і, як видно з донесень, армія утримувалася із «лу-

бенського магазину» місцевим населенням [16, с. 375]. Московська армія

під командуванням Б. Шереметєва, за картами Шведського генштабу, з

19 лютого 1709 р. займала значну територію Лубенського полку: Ромни,

Глинськ, Пирятин – Лубни – Лукім’я [2, с. 23а].

У середині березня 1709 р. Б. Шереметєв отримав підкріплення

лейб-гвардії Преображенським полком, який також розквартирували

в Лубнах, оскільки в інших місцях «удовольствовать невозможно» [16,

с. 765]. Ця значна московська військова потуга дислокувалася в Лубнах

до середини квітня 1709 р. [2, с. 23в]. Оскільки з кінця квітня союзні

війська шведів та козаків почали концентруватися навколо Полтави,

московське командування зняло частину своїх військ із Лубен, Б. Ше-

реметєв за наказом Петра І переніс штаб-квартиру до Сорочинець [15,

с. 175]. 2 червня 1709 р. Б. Шереметєв із підпорядкованими йому вій-

ськовими формуваннями прибув під Полтаву.

По Полтавській битві Лубни ще раз перенесли московську навалу

й водночас через місто етапували полонених козацьких старшин та

каролінів-шведів. У московських документах: «Письмах и бумагах …

Петра Великого» та «Журнале или поденной записке … Петра Велико-

го…» є розбіжності щодо прибуття армії до Решетилівки і проведення

у містечку військової ради московського командування й далі руху до

Лубен – від 10 до 13 липня 1709 р. Найраніше до Лубен, 10 липня прибув

О. Меншиков, цим днем датований його лист із міста до Корсунського

полковника Андрія Кандиби, що шведського короля та І. Мазепу за-

тримали біля Очакова [1, с. 487]. Козацьку старшину: Д. Зеленського,

А. Чуйкевича, Ю. Кожуховського, Я. Покотила, А. Гамалію – допиту-

вали в Києві 14 липня 1709 р. [3, с. 724–729]. Отже, у відтинку між 10 і

14 липня вони пройшли через Лубни, де очільник полку Д. Зеленський

був востаннє.

11 липня 1709 р. в Решетилівці були складені списки шведських по-

лонених і розписані міста, в які вони направляються [16, с. 1129]. На

Київ через Лубни етапували «шведський полковий штаб, обер-офіце-

рів – 365 осіб, лікарів – 2, пасторів – 20 із королівської гвардії, Вест-

манландського, Єрмландського полків» [16, с. 1129].

Московський цар Петро І перебував у Лубнах 19–20 липня 1709 р.,

цими числами датовані його листи до найближчого оточення, надісла-

ні із міста [4, с. 224; 15, с. 308].  

  Отже, Лубенський полк був активно задіяний у бойових діях пер-

шого періоду Великої Північної війни. Очільник полку Д. Зеленський,

частина полкової старшини і козаків-лубенців були з гетьманом І. Ма-

зепою при головній штаб-квартирі шведського короля Карла ХІІ із 27

жовтня 1708 р. до завершення Полтавської битви. Вони брали участь у

військових кампаніях цього періоду війни. Решта козаків Лубенського

полку загинула під час героїчної оборони Батурина. Лубенський полк

підтримав антимосковський виступ гетьмана І. Мазепи. Впродовж осені

1708 р. – весни 1709 р. територія Лубенського полку була в епіцентрі бо-

йових дій супротивників. У полкове місто Лубни московський цар Петро

І, маючи інформацію про перехід полковника Д. Зеленського на бік

Карла ХІІ, 3 листопада 1708 р. відправив мобільний загін для організації

написання «клятвенного обещания». «Вірнопідданий» текст лубенських

громадян, як й інших містечок, був складений московськими урядовця-

ми та затверджений Петром І. Лубенці, в оточенні московських військ,

змушені були підписати «клятвенное обещание». Але документи цього

часу свідчать про антимосковські настрої лубенців і підтримку І. Ма-

зепи. Гетьман впродовж 1690–1695 років п’ять разів відвідував полкове

місто Лубни та двічі Лубенський Мгарський Спасо-Преображенський

монастир, ктитором якого він був [18, с. 624–628; 9, с. 389–393].

Незважаючи на страшний терор московитів в Україні, у 1724 р. меш-

канець Лубенського полку, колишній протопоп однієї з лохвицьких

церков Рогачевський сказав пророчі слова: «Наш Мазепа святий і буде

на небі, а ваш цар – ні» [9, с. 358].

Джерела та література

1. Військові кампанії доби гетьмана Івана Мазепи в документах / Упоряд.

С. Павленко. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2009. – 1054 с.

2. Generalstaben: Karl XII p? slagf?ltet. Kartor och plancher. (Карти Шведського

Генштабу) – Stockholm, 1918.

3. Доба гетьмана Івана Мазепи в документах / [упоряд. С. О. Павленко]. –

К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 1144 с.

4. Журнал или поденная записка, блаженныя и вечнодостойная памяти го-

сударя императора Петра Великого с 1698 года даже до заключения Нейш-

татского мира. – СПб., 1770. – Ч. І. – 430 с.

5. Клятвенное обещание жителей г. Лубны (1708 г.) / Фонди ДІКЗ «Поле

Полтавської битви». – № 2221 ОФ.

6. Кочегаров К. Участь козаків Лубенського полку в придушенні Башкир-

ського повстання 1704–1711 рр. / К. Кочегаров // Український історичний

журнал. – К., 2010. – № 6. – С. 18–33.

7. Кривошея В. Козацька старшина Гетьманщини: енциклопедія / В. Криво-

шея. – К.: Стилос, 2010. – 792 с.

8. Мельник Л. До історії участі українського козацтва у Прибалтиці в роки

Північної війни (1700–1721 рр.) / Л. Мельник // На пошану 80-річчя про-про-

144

фесора Теодора Мацьківа: наук. зб. / [редкол.: Л. Р. Винар та ін.]. – К.: Твім

інтер, 1999. – С. 102–122.

9. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба / О. Оглоблин; [ред. Л. Ви-

нар]. – Нью-Йорк; Київ; Львів; Париж; Торонто, 2001. – 464 с.

10. Павленко С. Військо Карла ХІІ на півночі України / С. Павленко. – К.:

Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2017. – 512 с.

11. Павленко С. Кількісний склад збройних формувань Гетьманщини у вій-

ськовій кампанії 1708–1709 рр. / С. Павленко // Полтавська битва 1709

року в історичній долі України, Росії, Швеції та інших держав: зб. мат-лів

Міжнар. наук.-практ. конф. – Харків: ФОП Толмачова Н.Ю., 2009. – С.

191–198.

12. Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники / С.

Павленко. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. – 602 с.

13. Письма и бумаги императора Петра Великого. – М.; Л.: Изд-во АН СССР,

1948. – Т. 8. – Вып. 1.

14. Письма и бумаги императора Петра Великого. – М.: Изд-во АН СССР,

1951. – Т. 8. – Вып. 2.

15. Письма и бумаги императора Петра Великого. – М.; Л.: Изд-во АН СССР,

1950. – Т. 9. – Вып. 1.

16. Письма и бумаги императора Петра Великого. – М.: Изд-во АН СССР,

1952. – Т. 9. – Вып. 2.

17. Труды Императорского Русского Военно-Исторического Общества. –

СПб.: Типограф. Г. Скачкова, 1909. – Т. ІІІ.

18. Універсали Івана Мазепи / [упоряд. Іван Бутич]. – Київ; Львів: НТШ,

2002. – 781 с.